ГОЛОДНИЙ ХЛІБ - Історія - Каталог статей

Лагідне сонечко потихеньку пригрівало зморену довгою зимою землю… Яскрава зеленесенька травичка пробивала заледенілий ґрунт, похитуючи тонюсінькими стеблинками, лоскочучи щічки малого… Величезні блакитні оченята вдивлялися в безмежну далечінь Вічного Неба… Що вгледів ти там, малий? Чому лежиш на промерзлій дорозі так далеко від свого села і так далеко від мами? Де твоя мамка? Де братики-сестрички? Чому татусь не йдуть по тебе, не відведуть додому? Де твій дім, хлопче? Хто й де чекає на тебе? І чи чекають ?

Очі… На схудлому, виснаженому личку – дві величезні сині прірви…, колись вони були схожі на небо, на озерця в яких веселими водограями переливалися радість і щастя, а дитяча безтурботність і щира усмішка мерехтіли срібними рибками… Висохли озера, зів’яло небо і слізоньки щезли… нема їх більше, як нема й мамки, нема тата, нікого нема… Мамуня вмерли вчора, здається… Закотилось сонечко за ліс…і закотилося мамине життя… Що ж мамця казали? Про що просили? Так тихо плив у застиглому повітрі мамин голос… «Тікай, мій маленький! Тікай, моя крихітко… Біжи до міста. Там тебе пожаліють, може й поїсти щось дадуть. Тільки не виходь на дорогу, ліском біжи… Вовки тебе не чіпатимуть, бо їх давно вже в нашому лісі нема, людей, синочку, стережися…Вони гірші за вовків бувають…», - тихо-тихесенько шелестів матусин голос… Сіло сонечко і застигли мамині очі, розтанули у надвечір’ї останні мамині слова. А він стояв і дивився на неї… І несила була малому навіть поворухнуться…
«Сонечко моє, в тебе оченятка на небо схожі! От виростеш, станеш сильним, вивчишся і будемо ми з татком на тебе дивлячись, пишатися… Ким ти будеш? Моряком? М-м-м… я ніколи не бачила моря… Кажуть люди, що воно синє-синє, як твої оченята, синку…»
Малий дивився на мертву матір, і не було у нього навіть сліз…висохли, щезли… А надворі стало зовсім темно, раптом він схопив мамину руку, притулив до личка і завив-заскиглив, мов поранене вовченя. Той крик пронісся над двором, вирвався за ворота і полетів у небо, за мамкою, за татком, бабунею, за Петриком… Мертва рука хитнулася, з застиглої долоні випав на землю малесенький кусінчик хлібця, сухий-сухесенький, як камінчик, вона берегла його для своєї дитини, щоб хоч крихточку в дорогу дати, щоб синочок жив, щоб майбутнє в нього було…

… Він втік з села вночі.. Проминув «кордони», обійшов червоноармійців, що стерегли Миропілля… Він йшов до міста, брів до Сум. Думками постійно повертався до свого двору… Така родина була весела й велика… Нікого не лишилося… Бабця з дідом першими вмерли, потім татко… Сестричку Тетянку мамка на возі, під соломою, відправила до Курська, до своєї тітки. А він з братиком втекли з того воза, мамку не захтіли залишати.
Місяць тому Петрик десь зник, шукали його вдвох з мамою… Знайшли сорочечку закривавлену, штанці і купку кісточок на городі у сусідів… «Ну от і все, нема більше нашого Петрика», - казала мамка і плакала, плакала, і нікуди не відпускала далеко від себе його, Павлика… А він ніяк не міг повірити, що братика з’їли сусіди…
…Боже! Чи є ти десь? Чому ти дозволяєш людям людей їсти? Так не можна! ТАК НЕ МОЖНА!!!! Ти чуєш??? ТЕБЕ НЕМА! НЕМА!!!...
Малий зірвав дерев’яного хрестика з шиї, жбурнув у калюжу…

…Павлика підібрав червоноармієць, сумчанин, загорнувши у шинель, привіз до себе додому. Хлопчик довго хворів, довго потім знову вчився ходити, а на шиї (замість хрестика) все своє життя носив кусінчик хліба, який матуся дала в дорогу…

***
Павло Якимович Валковий, мій
дід, народився 1924 року в селі Миропілля (Миропільський (раніше: Білопільський ) район Сумської області). Пройшов війну на своїй полуторці. Вивозив голодних дітей з Ленінграду. Дійшов до Берліну.
Про голод мені розповідала мама . Бабуся казала, що дід Павло ніколи не згадував, намагався не згадувати, ті роки. Розповів він їй, своїй дочці, про всі страхіття 32-33-го коли вона спитала в нього про маленьку торбинку, яку він ніколи не знімав з шиї. Тоді дід Павло показав їй той малесенький кусник хліба і розповів про голод…
Коли дід помер, то його так і поховали з тим кусінчиком «голодного хліба»…